Публіка:
крім вже згаданих енбебе, у кінозалі було помічено викладачів КДПУ, цілу купу журналістів місцевих (а може, й не тільки) ЗМІ, моїх шкільних вчительок української мови й літератури, а ще художників і поетів. Чомусь всі ці милі люди сіли далеко від нас, а поруч з нами посідали якісь школярі, які час від часу сміялися з якихось зрозумілих їм одним причин й постійно світили своїми мобілками.

До і після:
власне показові передував виступ самого режисера, себто Жовни, а також осіб, причетних по створення фільму. Загалом йшлося про нелегкі умови фільмування стрічки, її фестивальну долю та спонсорську щедрість. В кінці свого слова Олександр Жовна висловив надію на те, що стрічка «можливо, сподобається і вам». Тобто нам, глядачам.
Після показу режисер представив виконавців ролей фільму, зокрема, виконавця головної ролі – Кирила Сосніцького; власне, «маленьке життя» саме втіленого ним персонажа – Пилипка – і стало предметом зображення фільму. У житті Кирило чомусь виявився ще меншим і худішим, ніж його зморений голодом герой.
Вже у фойє Олександр Жовна поспілкувався з пресою і шанувальниками його творчості. Кілька наших енбебе отримали навіть автографи на чорно-жовто-червоних збірках оповідань Жовни «Експеримент» (насправді, в моєму житті траплялося не так багато людей, які не мали у своїй бібліотеці саме цього видання саме цієї збірочки).

Кіно:
У тій самій збірочці чорно-жовто-червоних тонів «Експеримент» є оповідання «Маленьке життя», у якому йдеться про хлопчика-сироту Пилипка, якого, після смерті матері, забирають жити до себе в монастир добрі ченці. Там, у монастирі, Пилипок долучається до таїнства писання ікон і навіть сам виявляє незвичні для свого віку малярські здібності. Одного разу хлопчик захотів помогти хворій дівчинці, яку привіз до монастиря її батько. Пилипок намалював ікону святого Пантелеймона і щоночі ходив до вікна келії, де лежала дівчинка, щоб, притиснувши образок до шибки, просити в святого допомоги й одужання. Під час цих зимових нічних походів Пилипок занедужав і невдовзі помер. Натомість дівчинка одужала і покинула монастир. А коли через багато років колись дівчинка, а тепер молода панночка, приїхала до монастиря знов, то їй розповіли історію про маленького хлопчика, який так щиро хотів їй допомогти.
Саме за сюжетом цього оповідання й був написаний сценарій до фільму. У стрічці знялася ледь не вся родина режисера: дружина, донька (у ролі хворої дівчинки) й сам Жовна (у ролі її батька).
Безумовно, сама стрічка, тривалістю 65 хвилин, сповнена добра й світла, попри звичні для некомерційного українського кіно тони. Любов до ближнього, сила віри й саможертовність – ось ті ідеали, утвердження яких можна назвати головною ідеєю фільму. Однак, попри всю благородність сюжету та ідеї, сучасний глядач навряд чи знайде в стрічці щось справді нове й оригінальне. На моє глибоке переконання, неможна головною силою фільму (та й будь-якого твору) робити сам лише глибоко гуманістичний зміст! Це ж не соціальне кіно, а камерна, інтимна історія, а такі фільми потребують значно тоншого володіння зображальним мистецтвом. І якщо в оповіданні деталі (як-от холодна рука померлої мами чи голубі очі дівчинки) набувають особливо пронизливого сенсу, то це ще не означає, що ця пронизливість автоматично перекинеться й на екран.

Замість висновків:
Наша компанія, сповнившись світлих думок, безумовно, не пожалкувала за тією годиною з хвостиком, проведеною в атмосфері унікального синтезу ароматів мистецтва й поп-корну. А от висновок, мабуть, все-таки можна зробити й більш конкретний: знімати й показувати, і чим більше, тим краще. Можливо, через кілька років перестануть сприймати кіно виключно як засіб духовного вдосконалення, а ще й, бодай незначною мірою, як самодостатнє мистецтво зображення в русі.