Пошук

Календар

«  Березень 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Наше опитування

Накращий відпочинок взимку
Всього відповідей: 17

Міні-чат

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

ДеПо Василь Шкляр журнали Монастирище Інгул літо наплічник концерт весняний галас гайдамаки гуляйгород мотор ролла вечірка домівка нбб. Акція Мазепа НББ капише намет відчинено зачинено Микола Вороний Андрія архів Варіант 14-20 Дискотека вулиці Настя Шкода Вітер століть Кому вниз книга Ірина Фаріон дербі міліція Сестри Тельнюк 1 червня Ігор Індило Андрій Середа Червона рута-2011 Василь Бондар Різдво Новий рік Монотипія духу флешмоб В’ячеслав Шкода Стусове коло мандрівка Гаївки Великдень Гречка прапор Івана Купала поезія Фотовиставка Книжковий форум видавців Львів книжки Відчинено-зачинено Антонич-фест акустична музика Монотипія INTRO Надія є! Злодійська балка Кіно Ку-Раж Холодний Яр національні інтереси голосування закон Єлисаветград Златопіль національний характер парад День пам’яті законопроект музика МІСТО Влада козацтво Ніч музеїв Музей бібліотека Ева Шателей війна звезда вільний бій перейменування вулиця Калініна дисидент Зустріч Квіти на скелях Кіровоград виставка Андрій Ліпатов книжка акція протесту Кіровоград у пелюшках захисники дерев мистецтво
Головна » 2009 » Березень » 18 » «...Щоб очі бачили ширше»


21:15
«...Щоб очі бачили ширше»


Інтерв’ю з Галиною Тельнюк, Лесею Тельнюк та Андрієм Середою, записане під час акції «Вітер Століть» у Кіровограді

Про вірність собі

Галина:
         Ще кілька років тому виник задум акції «Вітер століть», але тоді нічого не вдалося зробити.Тільки зараз завдяки Міністерству культури вийшло це зреалізувати. Але пройшли роки, і ми побачили, що серед тих, хто залишився, так би мовити, при своїх музичних та літературних вподобаннях, - це «Кому Вниз» і «Сестри Тельнюк».
Такі групи зріють на «підпільному» рівні, але все ж збирають своє коло, навіть не друзів, а однодумців. Тому що просто любити таку музику – неможливо. Треба ще й думати «на одній хвилі».

Сестри Тельнюк – про «Кому Вниз»

Галина:
         Ми симпатизуємо «Кому Вниз» – це гурт таких хлопців, які залишилися. Вони не зходили зі свого творчого шляху, не бавилися в поп-музику, якісь там корпоративи - в такі речі, в які бавляться зараз всі, вони залишаються собою. «Кому Вниз» ніколи не принижувались, не опускались до якогось піару. Навіть їхні шанувальники росли разом з ними, і діти цих шанувальників вже стали фанами «Кому Вниз».

«Кому Вниз» про сестер Тельнюк

Андрій:
         Вони наші сестри просто... Вже справжні!

Про батьків

Леся:
         Ми доньки відомого українського поета і літературознавця Станіслава Тельнюка. Сьогодні будуть також звучати його вірші. На жаль, нашого батька вже немає серед живих, він досить молодим пішов з життя. Але встиг досить багато зробити як письменник-романіст, літературознавець, поет і дослідник.

Галина:
        Я зараз за Андрія (Середу – ред.) розкажу, відкрию всі його, так би мовити, секрети. Першу пісню – «Суботів», написану в 1983 році, - він подарував своєму батькові. Тому що саме батько відкрив для нього Шевченка, красу та могутність його слова.
        Для нас наш батько так само відкрив деяких поетів, Тичину, наприклад.
Я пам’ятаю перші наші дитячі естецькі «випробовування». Навіть у 13 -14 років ми вже щось намагались робити. Батьки було підтримають, говорять – це талановито, це дуже добре. Я думаю, у Андрія батько теж пустив сльозу благородства, почувши «Суботів». Тому що не можна не заплакати, почувши це.



Андрій:
       Так плачуть скелі кам’яні.

Галина:
       Звичайно, завдяки нашим батькам сьогодні відбувається ця акція «Вітер століть».

Про те, що показують по телевізору

Галина:
       Ми не ототожнюємо себе з тим, що відбувається зараз на телебаченні – там свій каламутний потік, у нас є своє життя. Як казала одна артистка, яку рідко показували по телевізору, «повірте, дорогі мої прихильники, життя не лише в телевізорі і не лише по радіо, є ще інше життя – цілий світ! Він величезний, красивий, широкий, глибокий, різноманітний». Ми це робимо не на зло тому всьому. Хай воно собі існує...

Андрій:
       Ми любимо класичну українську поезію не тому, що вона не звучить навколо. Ми не супротив читаємо, це просто... якийсь інший життєвий вимір, інше існування, паралельне буденності. Це свій власний вхід, куди може увійти кожен, хто знає, де брама. Це не супротив – це розширення, коли намагаєшся, щоб твої очі бачили ширше.

Про духовне єднання

Леся:
        Є дуже важлива річ: ми справді хочемо поділитися всім отим, що є для нас важливим. Воно варте того, щоб хтось ще міг увійти в наш світ, а ми могли туди його впустити, щоб він відчув те саме, що відчуваємо ми: насолоду, щастя, радість спілкування.



Галина:
         Це чудова школа і приклад для тих, хто йде після нас. Вони будуть знати, що цей шлях вже пройдений. Будуть розуміти, як іти цим шляхом, будуть знаходити якісь свої дороги. Мені здається, це дуже важливо для тих, хто розгублений сьогодні в цьому світі, хто хоче займатися музикою і не знає, яким чином це робити. Не знає, що треба сказати цьому світу, чого потребує цей світ. Дійсно, отих 2-3 рядки, 2-3 примітивні рими, 2-3 ноти і одна емоція... Це все одна фізіологія, яка ллється з телевізора або з радіо. Ті, хто будуть після нас, будуть розуміти, що можна шукати ще в інших напрямках. Можна піти в бібліотеку, відкрити книжку…

Леся:
         Дуже важливо, коли людина знає, що вона не одинока в своєму відчутті.

Про школу



Леся:
        При народженні дитина отримує якийсь генетичний код, але багато чого залежить ще й від учителя… Часто буває: подобається вчитель – подобається предмет.

Андрій:
        Це стосується не тільки України, це в усьому світі в навчальних закладах так є. Людям відразу хочеться спати, коли почують це слово – «поезія»... От привчили! Це в усьому світі так. Якимось чином воно так виходить, ми на своєму прикладі знаємо. Нас просто це обійшло стороною завдяки батькам.
        Мені поталанило в цьому. В мене був прекрасний викладач Михайло Варкулець, якого за націоналізм вигнали з університету імені Шевченка і відправили на заслання в нашу школу. О, він такий був... Єдина людина в світі, якій пасував золотий зуб! Такий був, що просто... Почав потихеньку в мене випитувати звідкіля я, чому люблю Олександра Олеся (він як раз дисертацію захищав з цієї теми). Так що мені нормально, мені якось поталанило знати таких людей.

Леся:
        Діти дуже відчувають, коли викладач любить те, про що він говорить, а коли ні. Якщо ти це любиш, ти цією любов’ю обов’язково наповнюєш все оточуюче. Чому ми полюбили поезію – тому що наш батько розповідав про це так, що не можливо було не полюбити! Він так розшифровував все...
В школі, очевидно, дійсно якась певна байдужість і небажання. Насправді є навіть такий момент, що дехто з викладачів української літератури не знає мови! Не володіє нею, не говорить нею в побуті, не розмовляє вдома. Звичайно, звідки візьметься ця любов? Діти цю фальш відчувають моментально.

Про силу слова
Андрій:
         Поезія як мінімум змушує людину якось діяти. В принципі, нормальний стан людини – це поспати, поїсти там. Але якщо ти хочеш, щоб світ став набагато ширшим, кольори стали яскравішими, ти звертаєшся до поезії. От бездарні поети пишуть прозу. Тому що закумулювати якийсь дух, силу в одному вірші – це просто богоподібна справа!

Галина:
         Дуже часто ті, хто пишуть чудову прозу, починали з віршів.



Андрій:
         Ну, коли вони починали з прози, то можуть писати поезію, а от навпаки... Якщо ти хочеш стати поетом, і не виходить – займайся прозою.
Є поезія, на перший погляд, взагалі примітивна і неоковирна, але в ній закладено дух. Наприклад, у Кіплінга – невелика кількість віршів, вони достатньо недоладні, але він ними піднімав націю на окупацію Індії більше, ніж вся пропаганда – просто сила! Не всім це вдається. Просто поганий вірш –залишається поганим.

Галина:
         А сила віршів Емілі Дікінсон?! Які за все її життя не були навіть надруковані. Прекрасна американка, причому розкритикована якимось паном Хігінсон , який визначив її долю. От він визначив її долю – і все, нема людини. Це сто років пройшло після її смерті, і з’явилася вона практично без купюр.

Леся:
        Абсолютно модерна поетеса, яка просто є гордістю американської літератури.

Про Бога

Андрій:
        Я думаю, що Бог такий вже старий, що він за нами і всім, що діється, не слідкує. Він все дав вже! Ми маємо не просити в нього, а приносити йому дарунки. Він сказав, що ми зроблені за Божою подобою, принаймні ззовні. Я, правда, не вірю, тому що ми його ніколи не бачили. Але щодо Богоподібності людини – то це мене влаштовує. Від цього дуже велика відповідальність і бажання. Бажання стояти на вершині гори. Це гарна справа, але дуже тяжка і відповідальна. Можна все життя пертися на ту гору, а виявиться, що то не гора.

Про чоловіків та жінок



Андрій:
        А чого ви мене оце не питаєте? Подивіться навколо! Світ весь матріархальний! Я на своєму прикладі знаю, я ж чоловік. Без жінки нічого не відбувається. Єдине, де панує патріархат – це війна. Нормально, тому що слід швиденько вирішувати ці питання. Але світ зазвичай знаходится поза війною.

Леся:
        І війна вічно через жінку відбувається.



Галина:
        Я думаю, упередженість до жінки в нашій роботі відчувається до певної міри. Ми працюємо з чоловіками, у нас же чоловіча команда. В моменти, коли створюється пісня, вони можуть бути як помічниками, так і вбивцями цієї пісні або матеріалу. Вони можуть як діти посміятися, розважити. Власне, вони потребують і нашої уваги, любови, піклування. Особливо, коли поїздки десь за кордон, то звичайно ними треба опікуватись. З іншого боку, я думаю, що це досить рухомі поняття – сьогодні так, завтра інакше.
        Але чоловіки не віддають пальму першості в музиці. Вони намагаються триматися за цей меч, тому що це самовираження, і вони хочуть бути лідерами в цьому плані.
        Леся виступає в нашому гурті як композитор і автор текстів. Автором текстів можу бути і я. Ми пропонуємо чоловікам з нашого гурту якийсь матеріал. Завжди спершу починається супротив. Пізніше вони вже називають цей матеріал «моя улюблена пісня» або «моя пісня». Але до того треба пройти шлях «боротьби»: або по-жіночому кокетувати, або настирно «брати за горло» і ризикувати. З іншого боку, за горло візьмеш, а він скаже: «Не хочу», і все. Не подобається йому, не приймає його душа.

Леся:
        Взагалі ми намагаємося працювати з такими чоловіками, з якими ми упередженості не відчуваємо. Тобто з чоловіками високого інтелектуального та духовного рівня. З ними завжди приємно.

Галина:
        В цій поїздці, наприклад, нам дуже приємно. Тут дві особи жіночої статі, а довкола – самі чоловіки. Це, знаєте, як прекрасно !

Про важкі моменти в житті

Леся:
        У нас з Галею колись був дуже важкий період в житті. Нам допомогла поезія Василя Стуса. Прочитавши його поезію, ми здивувалися, наскільки драматичне і складне було його життя. Настільки, що наші проблеми змаліли, почали виглядати такими смішними – на фоні його темного і драматичного життя. І в цьому випадку поезія допомогла, і в інші моменти допомагає. І ще – віра в Бога.

Про близьких людей

Андрій:
        Коли б я не займався музикою, я б ніколи свою Світлану (дружину – ред.) не зустрів би, а вона – мене. Це все музика, якою ми займаємося. Цей спосіб життя. Якби я не займався музикою, я певно був би іншою людиною. Я був би по-інакшому вихований, по-інакшому відчував би. І пройшов би, мабуть, повз свою майбутню дружину, а вона повз мене, не бачачи. У нас нормальні, гармонійні стосунки, у нас все поєднано.

Галина:
        Не може чоловік любити жінку, любити як істоту, і не любити, скажімо, її пісні, її голос. Як таке може бути? Я думаю так і Світлана: вона знає кожне слово, так, як знають кожне наше слово ті чоловіки, які їздять з нами і допомагають.

Андрій:
         Дружина – найперший критик, наприклад. Зараз син підростає, от він другий... А першим критиком залишається дружина. На ній все «перевіряємо». На неї можна щось скинути, позбутися частково відповідальності.


Галина:
         Якщо вона заплакала, наприклад, якщо її пробудило, потрясло, значить, це потрясе і світ. Той світ, який потрібний Андрієві, яким він зацікавлений. Так само відбувається, коли ми показуємо свої твори своїм близьким людям, дітям, які теж є критиками. Вони люблять нас, пам’ятають кожну ноту і знають, як вона має звучати. Вони розбираються і в звукові, і в програмах, одним словом, вони є втягнуті в цей світ. Вони є трошки жертвами нашої любови і нашого вибору.

Про своїх глядачів

Андрій:
          Якщо люди приходять послухати подібну музику, вони вже самі наполовину розбираються у всьому, що відбувається довкола них. Їх не треба тягнути. Тому в кожному місті ми об’єднуємо таких-от чутливих людей. Їх виявляється достатньо, попри всяку пропаганду, попри всілякі сестровбивчі і братовбивчі війни, штучні перепони, що ставлять соврємєннікі, які намагаються керувати. А людей все одно приходить достатньо багато – і це приємно вражає.

Про поезію в серці




Галина:
          Наші глядачі вже певним чином налаштовані на відповідний емоційний стан. Не обов’язково, щоб кожен, хто сидить в залі, знав напам’ять всього Маланюка або всього Шевченка. Достатньо лише співпадіння імпульсів. Добре, щоб глядачі отримали від нас саме той імпульс, якого потребує їхня душа. Якщо цього не відбулося, глядач може вийти з залу, це не страшно. Можливо, воно ще відгукнеться, через багато років.
Ми зі «Стусовим колом» об’їздили Донецьк, Слов’янськ, Горлівку. Нам кажуть: ну як ви привезли це в російськомовні краї, де люди взагалі не говорять українською. Ця поезія така складна, і ви тут з акторами, вірші читаєте, це все так складно... Але якщо якась людина колись через 20 років в п’яній бійці занесе сокиру над чиєюсь головою і раптом її рука зупиниться, - то це, можливо, і через те, що вона колись побувала на «Стусовому колі». Щось людське обо’язково прокинеться. Бо справжня поезія дає шанс бути людиною. Шанс відрізнити себе в майбутньому від тварини, не скотитися. Ми всі слабкі, життя всіх лупить, нагинає, випробовує. І, звичайно, ми всі, сидячи під парканом, починаєм себе виправдовувати: «я не винний», «так склалося».

Леся:
           В цих прекрасних віршах є концентрація віри, сили і всього того, що ми на побутовому рівні не встигаємо помічати. Ми, можливо, думаємо про це, але не завжди є можливість про це поговорити. От все це настільки сконцентровано в цих рядках, що ці життєві символи обов’язково лишаються в серці.

Про долю і творчість

Галина:
           Вірджинія Вульф говорила про момент самозаглибленості у творчості. Для творення, писання віршів чи музики, зовсім не обов’язково виїжджати на берег Тихого океану, спостерігати величезний місяць, як він красиво сходить і таке інше. Все це ми маємо в собі, в своїй душі, в своєму серці. Тому що десь колись це все ми вже бачили. Для нас ніщо не є новиною в цьому світі. Просто десь глибоко оживають якісь клітини. Василеві Стусу, якого життя кинуло в камеру-одиночку, цього достатньо було для зосередження, з якого народжувалися вірші, переклади Рільке. Людина в камері за один рік до суду перекладала Рільке, понад триста перекладів! Яке неспівпадіння долі і текстів, які він перекладав!

Про міста

Галина:
          Міста для проведення акції обиралися за принципом: де найменше буває українська поезія, українське слово, українська музика. Якщо говорити про Київ, то там у нас за останній рік було 10 сольних концертів в різних місцях. А якщо говорити про Кіровоград, то тут у нас перший концерт. Вперше були в Херсоні, у Кривому Розі останній раз до цього були в 1991 році. Ми спеціально відбирали міста, так би мовити, «складні», «спраглі» до українського слова. Свідомо йшли на те, що ці концерти будуть важкими, важким буде поєднання з публікою. Розуміли, що нам треба буде працювати серйозно, переконувати публіку, її захоплювати, їй теж треба буде сидіти, теж працювати – над собою...

Про Кіровоград і кіровоградців

Галина:
         Публіка кіровоградська відрізняється від інших. До речі, саме тоді, коли ми були в Кіровограді з виставою «УБН», ми й вирішили приїхати сюди ще раз. Саме через вашу публіку, яка прийшла на виставу, Кіровоград і було обрано.
Кіровоград – це таке дивовижне місто! Кіровоградщина, взагалі, - це місце, де народилося багато людей, які дуже сильно вплинули на українську культуру. Це – серце України, так можна сказати абсолютно свідомо.
Тут, в Кіровограді, поєднуються якісь моменти між теперішнім і минулим. Ти потрапляєш ніби в минулий час. От приїжджаєш – і ти у 80-х роках раптом опиняєшся. Тут навіть назви вулиць збережені, я не думала, що такі вулиці взагалі десь існують, а вони є в Кіровограді!
При цьому помічаєш, яка дивовижна теплота у людей! Всі міста цікаві, мають своє обличчя. Кіровоград має обличчя теплоти.

Про поезію і рок-музику




Галина:
          Поєднувати поезію з рок-музикою неважко. Українська поезія завжди була в стані опору, в стані протесту, в стані трішки пригніченому, навіть не трішки, а достатньо. Це завжди був крик болю. Рок-музика в своїй основі є саме такою. Це музика опору, музика протесту, музика протистояння суспільному ладу.

Леся:
          Це музика розкутої душі.

Галина:
           Тому поезія і рок-музика абсолютно поєднувані.



Андрій:
           Коли людина стверджує, що поезія і рок-музика не сумісні, це означає, що вона просто не хоче брати на себе відповідальності. Тому вигадує всяку дурню: мовляв, мелодійність української мови не співпадає з жорсткістю рок-музики...

Галина і Леся: Ви самі сьогодні все почуєте.

                                                         11 грудня 2008 року, Кіровоград.
                                                          Записали:Маргарита Димитрова,
                                                          Валерій Лебідь












Переглядів: 1255 | Додав: 482 | Теги: Андрій Середа, Сестри Тельнюк | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0