|
Хлопці та дівчата - члени та симпатики всеукраїнського громадсько руху „Не будь байдужим!” з Кіровограда вирушили в мандри. Що чекатиме на відважних лицарів та лицарок у таємничих чорних лісах, розлогих диких степах та зачарованих нічних наметах – ніхто навіть і не підозрював...
Розпочалася наша мандрівка... з дощу й уже майже рідного нам автовокзалу. Та ось ми (семеро добровольців, та аж ніяк не комсомольців) уже кажемо „па-па” пильному місту (і другу Штурману, котрий проводжав нас у дорогу) та - „привіт” новим пішопригодам. Після двогодинного з лишком переїзду ми опинилися на краю села Головківки (Черкаська область).
Першим, що ми зустріли на своєму шляху, стали корови, кінь, кури потім – жаба, гадюка (хтось запевняв, що отруйна, та на собі чомусь випробувати не схотів). А ще - велетенське сміттєзвалище, яке залишили по собі люди посеред мальовничої природи.
Знайомство з місцевою фауною доповнилося засторогою Рити про новоспечений свинячий грип – але навіть це не завадило смачно почавкати жирненькою ковбаскою з бутерами на березі місцевого ставка.
Близькогодинний привал закінчився мало не о вісімнадцятій. Набравши головківської водиці (Вова залишив у криниці камінець – мабуть, на згадку), розпочалися довготривалі ходіння по лісу (точніше, по колу). Дещо (і дехто) потомлені, дісталися села Буди (прохання не плутати з релігійним персонажем). На території цього невеличкого населеного пункту височіє живий свідок героя Гайдамаччини Максима Залізняка - славетний дуб (якому вже понад 1000 років!), названий на його честь. Він вселив подорожнім силу, і ми, окрилені, вже поночі розбили табір поблизу Буди.
Після гречаної кашки з сардинами Василя посеред глухої ночі пробило... на сміх (кожного «гребе» по своєму! - Ред.) За свідченнями постраждалого Вови, коли всі поснули, Василь став голосно реготати вві сні ...Слідство було призупинено за браком доказів. Але Вова ще півночі питав у сусідів по намету, чи ті, бува, раптом не сплять?!
Зі зрозумілих причин, найпершим жайворонком став саме Вова, а от Пес, виявляється, - найбільший сонько. На ранок уздріли, що знаходимося неподалік глибокого провалля (пощастило, що в темряві туди ніхто не гепнувся, шукаючи дрова, – було б дуже „бо-бо”).
Соромно зізнаватися, та залишили пункт ночівлі майже о дванадцятій. Далі – дорога до оспіваного Шевченком Мотронинського монастиря (на жаль, нині – частина Московського царства).
Поблизу нього – таємні ходи-печери, в котрих побували відчайдухи-хлопці.
Спустившись до озера, в центр Холодного Яру, загін під командуванням бравого вояка Хміля рушив до місця останнього бою холодноярців.
Близько п’ятої вечора розпочали готувати їжу, що плавно перейшло в розбиття табору. Тим часом, як Оля та Юля напружено билися над приготуванням супу в польових умовах (точніше, в лісових), Хміль та Рита пішли шукати найближчу крамничку (вона виявилася всього-навсього в декількох кілометрах від місця нашої дислокації). Дійшовши туди і придбавши все, що було потрібно, вони рушили в табір, але вже на колесах! Дорогою трапилась Божа служниця з того ж таки Мотронинського монастиря, котра відгукнулася на жест-прохання зупинитися і підвезла подорожніх на своїй славній „Славуті”. До того ж жіночка запропонувала їм хлібину, – Хміль як справжній лицар (або не достатньо нахабний дядько) відмовився. Коли інтендантська служба (продзабезпечення) дісталася табору (вже без представниці Мотронинського монастиря), суп, завдяки багатющому досвіду Пса, було врятовано.
Смачнюча вечеря, недовготривалі розмови біля ватри – і в люлю, точніше, в намети (цієї ночі Василь не сміявся – зате виспівував горластий Вова).
Вихід наступного дня мандрів відбувся, коли ще не пробило одинадцятої (поки що рекорд!) Через півтори години – привал на цвинтарі, де поховано Василя Чучупаку (село Мельники). Потім – знову в дорогу, до Медведівки (Чигиринський район, Черкаська область). Там ми відвідали краєзнавчий музей, а Хміль тим часом чкурнув на велосипеді (позиченому в охоронця музею) по хліб в сусіднє село (Мельники).
Близько 16-ої смачно попоїли бутерів, запивши гаряченьким чаєм (який скип’ятив нам сторож краєзнавчого музею, зрадівши, що Хміль повернув вєлік). Підкріпившись, знову рушили: повз село, яри, вибалки, дерев»яний млин, імовірну могилу Богдана Хмельницького, сосновий ліс, поле – аж до знайомої Головківки (по дорозі Василь безсовісно посіяв піддупник).
Діставшись населеного пункту, мандрівники знову спустилися до лісу (по 19-ій). Наївшись та наспівавшись „Фліта” з „Серцевим нападом” (котрі, до речі, супроводжували нас весь час завдяки Вові, Олі та Юлі), ми ледве помітили, що навколо лісу шугають машини з сиренами (їй-богу, не брешу – спитайте у Хміля!). Хутчіш погасивши ватру, ми дочасно мусили зробити нічну тишу. Нас врятувало те, що цієї ночі вже, нібито, ніхто не реготав, не співав – лише завивали віддалені сирени.
На світанку, з 5-ої до 6-ої, ми швиденько спакували речі й вибралися на дорогу (стовідсотковий рекорд із виходу). А далі – той самий автобус, той самий водій, та сама Медведівка, але вже за запилюженим склом – без вітру і запахів Холодного яру. А за дві з лишком години – той самий Кіровоград. Сірий,мокрий і якийсь не такий. Однак і ми вже трохи інші... але такі ж небайдужі до всього.
Василь Левицький
|
