Сьогодні на могилі Чорного Отамана та його загону стоїть пам’ятний хрест. Як розповів президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль, Чорний Ворон загинув за 500 метрів від могили. Тіла воїнів були розкидані по чималій території. Потім місцеві мешканці знесли їх сюди і поховали окремо від більшовиків в братській могилі. За словами голови Олександрівської районної ради Станіслава Степанова, з 20-х років минулого століття хрест на могилі зазнавав багатьох руйнувань. І кожного разу місцеві мешканці приходили і відновлювали його.
        На вшанування пам’яті отамана та його загону цьогоріч приїхав письменник Василь Шкляр, автор роману «Чорний ворон» (у ньому йдеться про іншого отамана Чорного Ворона, Івана Чорновуса з-під Товмача), а також діяч українського національного руху Левко Лук’яненко. Пан Лук’яненко розповів – приїхав сюди, щоб постояти на тій землі, де боролися за українську незалежність. «Нація, яка не готова давати жертви за свою свободу, не може бути незалежною. Тільки та нація збереже незалежність, сини якої готові помирати за цю свободу», - переконаний Левко Лук’яненко.
Щоб вшанувати загиблих дев’яносто років тому козаків, до урочища Чорний Ворон, крім кіровоградців, приїхали жителі Закарпаття, Луцька, Херсона, Київщини, Черкащини й Перемишля.

        «1920 року Микола (Скляр) очолював кінний загін, який влітку приєднався до Степової дивізії Костя Блакитного. Відтоді він увійшов в українську історію як командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон. Його відділ складався з 150 – 250 кінних і 20 тачанок із кулеметами. "Цей загін був найрухливіший у дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку, охороняти дивізію на марші, сковувати сили противника в бою... – згадував молодший брат отамана Степової дивізії Федір. – Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махновців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні – жовто-блакитні. Воронівці мали добрий досвід партизанської боротьби… (вони) не раз показували блискучі приклади партизанської війни. Все були бойові, хоробрі хлопці, тільки не досить дисципліновані. На кожному їхньому кроці відчувалась розхристаність, від них віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією”».